Економіка України та логістичний сектор під час війни: проблеми модернізації та перспективи

Деcять місяців повномасштабної війни показали, що економіка України продовжує функціонувати та навіть модернізується у цих непростих мовах. Те ж саме можна сказати про логістичний сектор, вагомість якого лише збільшилася після 24 лютого. Але які ми маємо перспективи? Відповіді на низку питань дав доктор економічних наук професор КНУТШ Андрій Длігач, засновник Advanter Group та співзасновник Центру економічного відновлення, член економічного штабу при уряді України. Думки Андрія Длігача важливі як теоретика та практика, адже паралельно він бере участь у реалізації низки важливих проектів, що стосуються розвитку логістичної галузі України. Отже, що в економіці та логістиці відбувається зараз та чого можна очікувати принаймні у наступному 2023 році?

Ситуація зараз непроста, але далеко не безвихідна

Попри усі негаразди воєнного часу в Україні вже з’явилися цілком прозорі натяки на нові бізнес-моделі та інвестиційні проекти. Звісно, абсолютна більшість з них розгортатиметься після перемоги, на близькість якої усі ми сподіваємося. Та головне, що у перші повоєнні місяці інвесторам буде чим зайнятися, і усе зараз вказує на те, що економіку України ми будемо не відновлювати у попередньому вигляді, а насправді модернізувати. Принаймні, так складаються обставини.

Однак Андрій Длігач попереджає, що проблеми, з якими зіткнулася українська економіка, ще не досягли тої критичної точки, яка може настати завтра. Скажімо, у цьому році переважна кількість аграріїв удвічі або утричі зменшила інвестиції у мінеральні добрива та внесення засобів захисту рослин. Це означає, що врожай наступного року, скоріш за все, буде ще меншим. Крім того, відбулося суттєве зростання вартості логістики, що негативно вплине не тільки на аграрний сектор, але й на усі інші галузі економіки. Тож маємо готуватися до наступного удару долі. 

– Усе це зрозуміло, але сама проблема з’явилася не зараз, – стверджує Андрій Длігач. – Вона у нас вже давно. Спробуймо знайти Україну на мапах основних логістичних потоків, які плануються на глобальному рівні. Ми хизуємося нашим логістичним розташуванням, тим, що саме в Україні можуть бути реалізовані можливості для азійських компаній, які хочуть працювати на європейському ринку. Але чи скористалися ми цими можливостями до війни? Чи зробили щось принаймні за останні вісім років? Чи робимо щось хоча б зараз?

Експерт оцінює попередні десятиліття як марно згаяний час. Розповідає, що він зі своїми колегами багато разів намагалися знайти реальні проекти в Україні, під які готові були б виділити гроші інвестори з Європейського Союзу, Сполучених Штатів, Саудівської Аравії, Катару та інших країн. Ці інвестори насправді очікують можливості працювати в Україні, але проектів нема. 

– Насправді, коли мова заходить про конкретні проекти, ми провалюємося. Ми починаємо говорити про те, що нам ніхто не дасть гроші, бо в нас війна. А інвестори які готові принаймні планувати зараз розбудову української інфраструктури, розводять руками та кажуть, що Україна ж нічого не надає. Жодних проектів! – пояснює професор.

За його словами, насправді, щоб мати інвестиції в країну, ми, перш за все, повинні починати з інфраструктури. Адже вона є одним з ключових факторів залучення капіталів у всіх без винятку галузях. Роль логістичного сегменту економічної інфраструктури в Україні чомусь завжди недооцінювали. Хоча, на відміну, наприклад, від будівельного ринку, ринок транспортно-логістичних послуг має дуже чітку кореляцію з економічним зростанням.

– Це можна побачити і на досвіді тих країн, які відновлювалися після війни: саме розбудова логістичної інфраструктури є одним із драйверів відновлення і подальшого економічного зростання країни, – говорить Андрій Длігач. 

Що ми маємо сьогодні? Так, є суттєві проблеми в економіці, але українська економіка виявилася не такою вже крихкою, як думали наші західні партнери. У перші місяці повномасштабної війни багато експертів говорили, що українці, у першу чергу, повинні звертати увагу на стійкість економіки та інфраструктури. Але вона і виявилася стійкою, вважає Длігач. Адже інфраструктура показала спроможність вистояти під жахливими ударами країни-агресора. З іншого боку, ми маємо величезне скорочення економіки. Але й тут є приємна новина. Йдеться про падіння ВВП не на 50%, як прогнозували навесні, а лише на третину.

– Звісно, це великий удар, – продовжує професор. – І ще один удар очікується наступного року навіть у разі завершення війни. У державному бюджеті закладено лише 3% економічного зростання, а це значно менше, ніж динаміка світового ВВП. Тож ми взагалі не говоримо про початок відновлення наступного року… Найгірше, що ця історія відбувається протягом трьох останніх десятиліть. Тож давайте визнаємо, що не війна є головною причиною нинішнього глибокого падіння економіки. А першопричиною є те, що ми досі не зробили економічної модернізації в країні. Ми відстаємо від Туреччини, Польщі, Болгарії та Румунії лише тому, що не приймаємо ключові рішення. Йдеться про економічні свободи.
І все ж Андрій Длігач не вважає ситуацію безвихідною та дивиться у майбутнє з оптимізмом. Усе зміниться на краще, якщо ми почнемо знаходити справжні причини наших проблем та будемо їх усувати.

Основні ключі недореалізованого потенціалу України

В Advanter Group називають п’ять основних ключів нереалізованого економічного потенціалу України:

  1. Висока частка держави в економіці країни та низький рівень економічних свобод.
  2. Низький рівень складності економіки.
  3. Низька продуктивність праці, нереалізований людський потенціал.
  4. Нереалізований географічний і ресурсний потенціал.
  5. Незахищеність прав, особливо у приватній власності.

Андрій Длігач стверджує, що реалізація цих самих п’яти ключів може стати запорукою для успіху та подальшого процвітання економіки нашої країни. Але зараз маємо те, що маємо. Зокрема, експерти вважають, що уся економіка України недооцінена приблизно у 5 разів. Товарні потоки, які обслуговують логістичні компанії, за нормальних умов також мали би бути уп’ятеро більшими. Капіталізація бізнесу більшості компаній також у 5 разів менша за ту, якою могла би бути, якби він працював хоча б такій країні, як Болгарія з їхніми правилами та податковою системою. 

– Зрештою ми не реалізували і наш географічний потенціал – це також одна з ключових проблем. Ми досі не реалізували ту ідею, яку сформулювали вже більше 10 років тому, – розповідає А.Длігач. – Ще в 2011-12 роках з’явилася така думка, що Україна має стати майданчиком для азійських компаній, які хочуть працювати на європейському ринку. У 2019-му році я особисто докладав Зеленському про те, що нас очікує і блекаут, і руйнація логістичних потоків, якщо ми будемо крихкими. Тому потрібно скористатися близькістю України до ЄС з логістичної точки зору. Ми маємо бути збиральним майданчиком, також і майданчиком для кастомізації товарів, але чомусь цим користуються Румунія, Марокко – хто завгодно, але не Україна. 

Чому? На думку експерта, це питання ми мали би поставити самі собі. Чому ми не пропонуємо такі проекти та не реалізуємо їх? Усі погоджуються, що держави надто багато в українській економіці. Але після останніх новин про націоналізацію підприємств її частка стане ще більшою. 

За попередніми оцінками, цього року близько 70% ВВП генеруватиметься саме державою. Якщо проаналізувати кореляцію між часткою держави в економіці різних країн та темпи зростання, то стане видно, чому Україна десятиліттями залишається у дуже невигідному становищі. На думку експерта, щоб прибрати цей негатив, держави в економіці України повинно бути принаймні удвічі менше. Це стосується навіть таких монополістів, як Укрзалізниця.

Також є проблема високого ступеня зношеності інфраструктури. Андрій Длігач вважає, що навіть такий проект, як Велике будівництво – це лише крапля в морі.

– У нас 162 тис км автомобільних доріг. Якби ми розвивалися за польським сценарієм, то повинні би були мати вже приблизно 100 тис. км оновлених автошляхів та збудувати щонайменше 8 тис. км швидкісних залізничних колій, – пояснює А.Длігач. – Але питання у тому, чи почнемо ми нарешті модернізацію у цій сфері? Чи будемо ми будувати залізничні колії вже за європейськими стандартами, а не залишатися у нинішніх?

Поточний стан бізнесу в Україні

Безперечно, найгірший момент для українського бізнесу настав навесні одразу після початку повномасштабного вторгнення росіян. Тоді аналітики спостерігали падіння показників економічних настроїв в країні до найнижчих рівнів за всю історію спостережень. Але згодом крива графіка знову поповзла догори. За оцінками експертів, негативні очікуванні підприємців усе ще переважають. Однак становище вони оцінюють не так катастрофічно, як 7-8 місяців тому. 

– Український бізнес справді дуже швидко відновлюється, – говорить Андрій Длігач. – Якщо у березні було зачинено 85% підприємств, то зараз непрацюючих чи майже непрацюючих лише третина. І ця кількість дуже швидко скорочується. 

Вітчизняний бізнес справді показав спроможність вистояти у найскладніших умовах. Серед іншого, транспортні підприємства виявилися одними із найбільш стійких. Адже частка непрацюючих компаній тут уже менша за 10%. З іншого боку, очікування стосовно власних доходів у всіх цього року значно скромніші, ніж минулого. Дослідження показують, що у середньому український бізнес загалом розраховує лише на 54% від тих оборотів, що були минулого року у відносно мирний час. Але й тут приємно дивує транспортно-логістичний сектор, представники якого планують досягти показника 65%. 

Разом з тим, однією з головних причин, через яку ми не маємо системного розвитку, є відсутність стратегій. У транспортно-логістичному секторі більше половини компаній (60%) не мають стратегій розвитку, не мають планів, живуть в адаптивному форматі. 

Також ми маємо розуміти, що відбуватиметься в українській економіці найближчим часом, вважає він. Зокрема, у нас зростатиме безробіття, і наступного року тут не варто очікувати відчутних позитивних змін ситуації. Міністерство економіки прогнозує на 2023 рік рівень безробіття у 30%. Але цей показник уже перевищено – маємо зараз 32%, за оцінками Advanter Group. 

Надзвичайно гальмує розвиток бізнесу нестача фінансування. Андрій Длігач наголошує: якщо розглянути десять найбільших проблем, які заважають розвивати бізнес українським компаніям, то шість з них будуть пов’язані з фінансами. Клієнти вчасно не розраховуються, немає доступу до інвестиційного капіталу, до кредитних програм тощо. Але ми самі беремо участь у підтримці саме такої ситуації, вважає професор: «В Україні є дві моделі економіки – абсолютно різні. Одна паперова, яка у нас ліберальна, правова, майже синхронізована з європейським законодавством. Але за фактом 91% українських підприємств оптимізує податки у сірий спосіб. Це говорить лише про невідповідність податкової системи реальності. Багато років держава намагається боротися з корупцією адміністративними методами. Як? Створюються чергові антикорупційні органи. Хоча насправді основна проблема у тому, що ми маємо завелику частку держави в економіці, що уся корупція в нас ґрунтується на тій економічній базі, яку ми зараз маємо, на корупційній ренті, яка складає третину державного бюджету». 

Далі А. Длігач наводить такі дані:

  • 4,8 млн працюючих українців отримають зарплати від держави.
  • Корупційна рента для підприємств досягає одної третини державного бюджету та дорівнює приблизно 450 млрд гривень.
  • Лише податкова сфера генерує 140 мдрд грн. корупційної ренти.
  • Різними адміністративними методами у бізнесу відібрано ще 158 млрд гривень.

Зокрема, лише через переплату податку на прибуток, блокування податкових накладних тощо компанії цього року втратили приблизно 16 мільярдів, відзначає А. Длігач. Саме тому «ключова ідея модернізації української економіки полягає у тому, що ми не мусимо намагатися рубати голови цій гідрі у вигляді перебудови судів чи у пошуках чесних депутатів чи створенні чогось іще. Головне ключове завдання – це прибрати економічну базу корупції». 

Що можна зробити зараз?

Наприклад, наша митниця нарешті могла би домовитися з головними міжнародними економічними партнерами України, принаймні з тими, які спільно формують 90% зарубіжного постачання, про визнання електронних документів. За словами Андрія Длігача, це зробило би українську митницю набагато прозорішою. «Зрештою, чи маємо ми контролювати те, що виїжджає з країн, яким ми довіряємо?», риторично запитує він. 
Якщо реформувати тільки цей сегмент, простої на митниці та корупція її працівників стануть значно меншими. Утім, змінювати потрібно не лише митницю. Потрібні справжні ліберальні реформи, які дозволять модернізувати Україну. Дещо вже зроблено у минулому.

– Принаймні, коли ми запровадили ProZorro, у системі держзакупівель багато змінилося на краще, - говорить Андрій Длігач. – А зараз створюємо тотальну регуляторну гільйотину, яка також пропонує принципово новий підхід до державного регулювання економіки. Принцип такий: чиновники повинні відстояти ті існуючі регуляції, які вони хотіли би залишити у законодавстві. Надалі, якщо хтось захоче запровадити нову регуляцію, то має запропонувати, котру з діючих прибрати. Ця регуляторна гільйотина вже готова на рівні законопроекту, який знаходиться у Верховній Раді. Далі нам потрібна буде галузева експертиза, щоб скоротити кількість регуляцій у кожній сфері. 

Також варто ретельно вивчати світовий досвід, зокрема, дивитися, як різні країни відновлювалися після спустошливих війн. У нагоді стане досвід відбудови Європи після Другої світової. Тоді логістика, будівництво доріг також стали головними драйверами розвитку економіки. Особливо це помітно на прикладі Західної Німеччини. Можна подивитися, що робили пізніше на Кіпрі, що відбувалося у Польщі, яка на кілька років раніше за Україну почала переходити з планової на ринкову економіку. 

– Поляки також бачили головне завдання у перебудові логістичних структур та схем, – наголошує А.Длігач. – Після запровадження реформ у сусідній країні питома вага логістики в економіці збільшилася удвічі, а натомість зменшилася частка будівництва та інших важливих сфер бізнесу. Така ж картина спостерігалася на Кіпрі, який відновлював зруйновану економіку у свої повоєнні часи. Острівна держава перетворилася на логістичний центр для Європи. 

І все ж питання про те, що саме ми маємо робити зараз, залишається дуже складним. Ми досі не знаємо, як виглядатиме наша держава після перемоги. Точно можемо сказати лише про те, що нас стане значно менше. «Вже не 41 мільйон, як ми собі малюємо останні роки, не 37 мільйонів, як насправді, а, дай Боже, щоби хоч 30 мільйонів», – прогнозує А.Длігач. Безперечно, це призведе до зменшення обсягів внутрішньої логістики. Але саме це, на думку експерта, є ще одною причиною для того, щоб віднині розглядати Україну як учасника світових ланцюгів постачання. «Україна має стати виробничо-логістичним центром, а не лише логістичним хабом для світу», – вважає він. 

Також ми не знаємо, як виглядатиме мапа руйнувань на момент завершення війни, але можемо відштовхуватися від ситуації на поточний момент. Андрій Длігач вважає, що варто нарешті поставити крапку у суперечках про те, чи варто буде відновлювати те, що зруйновано, чи одразу створювати сучасну інфраструктуру. Чи будемо ми знову будувати містечка під Києвом? Так. Але чи будемо ми повністю відбудовувати у Маріуполі чи Харкові старі екологічно небезпечні та енергетично затратні промислові підприємства? Чи потрібно відновлювати «Азовсталь»?
Якщо так, то у якому вигляді? Якщо ні, то що натомість?

На жаль, у нас досі немає відповідей на такі запитання, нарікає Андрій Длігач. Але нам також відомо, що підприємства, які раніше створювали 12% ВВП України, вже переїхали за кордон. Це стосується також і виробництва, і логістики. «Ми знаємо, що точно в нас буде інша енергетика, але точно ми знаємо, що в нас буде й інша логістика. Про це було не раз сказано на інвестиційних конференціях», – відзначає він. 

За попередніми оцінками, Україна потребуватиме щонайменше 74 млрд доларів США на відновлення логістичної системи. Але ще до початку повномасштабної війни експерти говорили, що модернізація української логістично-траснпортної інфраструктури потребуватиме близько 200 млрд доларів. Зараз говорити про отримання таких гігантських інвестицій рано. Однак готується вже кілька проектів, які дозволять запустити процес модернізації. При цьому наш співрозмовник нагадує, що ми мали би визначитися з тим, якою буде економічна мапа оновленої країни.

– До війни ми мали доволі дивну ситуацію, – пояснює він. – Замість того, щоб розвивати регіональні індустріальні парки та логістику на місцях, усі інвестиції спрямовували до районів навколо Києва та Львова. Таким чином, ми власними руками знищували потенціал України як логістичного та інфраструктурного європейського хабу. Дніпро та Одесу залишали поза увагою. Одесу! Місто, яке є істотним логістичним центром! А Харків взагалі не був відзначений на тій мапі. Ми сподіваємося, що ситуація не залишиться такою ж. Зокрема, багато сподівань на проект будівництва у регіонах розподільних складських центрів площею по 7-8 тис. кв. км кожний. Йдеться загалом про 700 тис. кв. м складів, спорудження яких має розпочатися у 2023 році. 

Другий перспективний проект пов’язаний із об’єднанням підприємств у спільних логістичних системах. Приблизно сто виробників модульних будинків вирішили організувати спільну логістику. Адже ніхто не знає, як надалі виглядатиме економічна мапа України, де концентруватимуться основні виробництва та трудові ресурси, а людям потрібне житло. Тому виникла ідея створити таку собі шеренгову бізнес-модель у кластері модульних будинків, завдяки якій можна буде вирішити побутові проблеми мільйонів людей, які знайдуть для себе місце праці у тому чи іншому регіоні. 

У будь-який момент за потреби ці будинки можна буде швидко демонтувати та з невеликими затратами грошей і часу перенести на інше місце. А проект з об’єднання виробників такого житла дозволить перетворити дану сферу на справжню індустрію. Адже зараз вони спроможні постачали не більше 500 модульних будинків на місяць, а потреба оцінюється у величезному обсязі – 100 тисяч. 

– Ідея об’єднуватися також сприятиме швидкій модернізації України. Тісно співпрацювати у горизонтальній, так і у вертикальній площині, створювати новітні індустріальні парки, перетворювати нинішніх 3РL-операторів на компанії, які працюватимуть у форматі 4РL, а далі й 5РL. Тоді українська реальність заграє новими фарбами, – підсумував Андрій Длігач. 

За матеріалами виступу на Ukrainian Logistics Forum 2022

По темі:

Другие публикации автора: